Спадщина. Київ. Вознесенський Флорівський жіночий монастир. Зйомка 2013/2024 року. Ремастерінг 2024.
Перше писемне свідчення про Києво-Подільський монастир в ім’я святих мучеників Флора і Лавра – підтверджувальна грамота 1566 короля Сигізмунда ІІ Августа на право володіння ним панами Гулькевичами – отримане, як сказано в документі, «здавна». Текст документа пояснює, що протопоп Яків (Гулькевич), намісник собору Святої Cофії у 1560-х роках, став господарем цього монастиря за князя К. Острозького – київського воєводи у 1559 – 1608. На відправлення богослужіння у церкві святих мучеників Флора і Лавра його благословив владика Сильвестр (Бількевич), який посідав митрополичу кафедру в 1556 – 1568. Отже, господарем монастиря Яків (Гулькевич) міг стати не раніше 1559 року. Оскільки перепис київських церков і монастирів 1543 року не згадує Флоро-Лаврську обитель, достеменну її історію можна вести саме з моменту затвердження на неї прав Якова (Гулькевича), котрий, за свідченням онука, заклав там церкву і розбудував монастир. Наступним власником монастиря став син Якова (Гулькевича) Богуш, який заступив батька і на посаді митрополичого намісника (бл. 1575 – 1589). Його називали чи не найкращим намісником у резиденції митрополитів. Можна припустити, що й Флоро-Лаврський монастир не бідував при хазяйновитому господарі, хоча прямих даних про якесь будівництво тут при ньому не залишилося. Відомо, що всі споруди жіночого монастиря були дерев’яні та займали невелику територію під Замковою горою.
Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою.
Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!
Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.
Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html
Становище змінилося при сині Богуша – Іоанні – ченці Києво-Печерської лаври, який 1642 року відмовився від спадкових прав на володіння монастирем на користь ігумені та черниць. Перша дерев’яна церква в ім’я святих мучеників Флора і Лавра прийшла у жалюгідний стан, а пожежа 1639 довершила руйнівну справу часу, про що залишилося свідоцтво ігумені Єфросинії (Ульської).
Її наступниця, Агафія (Гуменицька), ігуменя з початку 1640-х років до 1656, походила з заможної родини та мала підтримку в особі рідного брата – київського судді Ф. Гуменицького. Ще під час володіння монастирем Іоанном (Гулькевичем) родина Гуменицьких вклала значні кошти у відбудову обителі після пожежі, зокрема, відновлення церкви та розширення території садиби приєднанням сусідніх ділянок. Після отримання права господарювати самостійно, ігуменя закріпила за монастирем викуплені ділянки королівським привілеєм. Так з’явилася грамота 1646 польського короля Владислава IV на право володіння ігумені з сестрами збільшеною територією. Ймовірно, наступною спорудою в новій огорожі монастиря стала нова церква, зведена трохи далі від пагорба, який загрожував зсувами.
На початку серпня 1651 року пожежа практично знищила обитель, яку до 1655 було відбудовано, в грудні 1660 підтверджено права монастиря на всі його вотчини грамотою московського царя Олексія Михайловича. Підтримували монастир і українські гетьмани П. Тетеря, П. Дорошенко, Д. Многогрішний.
1682 року названо дві дерев’яні церкви монастиря – Флорівську і Лаврську. На плані 1695 полковника І. Ушакова зафіксовано розташування споруд в огородженій тином садибі Флорівського монастиря. Одразу за Святою брамою – головним входом до монастиря – позначена дерев’яна церква, яка закриває собою ще один храм. Зображення останнього дає підстави деяким дослідникам ототожнювати його з мурованою Трапезною, що збереглася донині (рік будівництва достеменно невідомий). Обабіч храмів накреслено два рівні ряди чернечих келій. Решта житлових і господарських приміщень розміщувалася на південній ділянці, що тягнулася до узвозу на гору Киселівку.
Ділянка на північ від храмів до монастиря не належала, – там позначено парафіяльну Василівську церкву, побудовану коштом гетьмана П. Сагайдачного (у XVIII столітті потрапила в монастирську огорожу, згоріла 1811, на згадку про неї в обителі було встановлено пам’ятний знак; не зберігся).
На початку XVIII століття до Флоро-Лаврського монастиря перевели черниць печерської Вознесенської обителі. У той час на Флорівському подвір’ї щойно закінчилося будівництво великої мурованої церкви в ім’я Вознесіння Господнього, проведене коштом гетьмана І. Мазепи.
Після поєднання маєтків двох монастирів відновили та розширили дерев’яну соборну церкву святих мучеників Флора і Лавра. Один з бічних вівтарів присвятили Вознесінню Господньому. 1718 майже всі споруди монастиря згоріли, було пошкоджено муровану Трапезну.
У 1722 – 1732 роки на місці соборної церкви побудували великий мурований храм Вознесіння Господнього. Тоді жіночий монастир на Подолі отримав подвійну назву – Вознесенський (Флорівський).
1759 року коштом княгині Н. Довгорукової (в чернецтві – Нектарія) проведено капітальний ремонт Трапезної церкви, на другому поверсі освячено вівтар святих мучеників Флора і Лавра (замість вівтаря в ім’я св. Олександра Невського). Княгиня також побудувала дерев’яну церкву Воскресіння Ісуса Христа з келіями при ній і мури навколо монастиря (окрім західної частини, де вздовж пагорба стояв дерев’яний паркан).
До мурованих споруд XVIII століття належить і дзвіниця з головною (Святою) брамою в нижньому ярусі, зведена на місці старої дерев’яної.
На межі XVIII-XIX століть монастир займав невелику ділянку складної конфігурації. Найзначніші муровані споруди – собор, дзвіниця і Трапезна – містилися в центральній частині садиби, орієнтовані по осі схід – захід. З усіх боків їх оточували невеликі дерев’яні будівлі житлового та службово-господарського призначення. У липні 1811 року пожежа на Подолі знищила майже всі дерев’яні будівлі Флорiвського монастиря та заподіяла велику шкоду мурованим. Одразу після пожежі Флорівські черниці були переведені у Микільський Пустинний монастир на Печерську.
За таємним розпорядженням імператора Олександра I в лютому 1812 передбачалося розібрати споруди Микільського Пустинного монастиря через їх близьке розташування до фортеці. Треба було відселити Флорівських черниць. На відновлення Флорівської обителі на Подолі з казни вирішили виділити 133013 карбованців асигнаціями. Одразу було побудовано чотири дерев’яні житлові корпуси, відремонтовано й освячено собор Вознесіння Господнього, теплу Трапезну церкву (там освятили один престол на першому поверсі – в ім’я святих мучеників Флора і Лавра). У квітні 1812 року черниці вернулися до своєї оселі. Проте видача казенних коштів затримувалась, і залишок виділеної суми у розмірі 10813 карбованців Флорівський монастир отримав лише у 1817 – 1818 роках, тоді й з’явилася можливість продовжити будівництво.
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Церква Воскресіння Ісуса Христа церква з гори
За проектом відбудови Подолу після пожежі 1811, до Флорівського монастиря приєднано ділянки з півдня й півночі, його садиба у плані наблизилася до прямокутника. Давня частина монастиря з розташованими на осі схід – захід дзвіницею, собором Вознесіння Ісуса Христа та церквою святих мучеників Флора і Лавра (Трапезною) стала центром архітектурного ансамблю, створеного київським міським арх. А. Меленським. Здійснюючи перепланування монастиря, реставрацію його старих та проектування нових будівель, успішно використовуючи місцеві будівельні традиції, архітектор зумів гармонійно поєднати стилі бароко і класицизм. Він зберіг за надбрамною дзвіницею, добудувавши два верхні яруси й увінчавши її баню високим шпилем (1821), традиційне значення парадного в’їзду в монастир, а за соборною церквою – значення головної центральної домінанти ансамблю, навколо якої розмістив нові, вписані у довкілля будівлі.
У 1818 – 1819 роках ліворуч від Святої брами змуровано одноповерховий будинок ігумені з мансардою, відновлено собор Вознесіння Господнього і Трапезну церкву в характерних барокових формах. У Трапезній церкві реконструйовано другий поверх з улаштуванням там вівтаря на честь Тихвінської ікони Богоматері. Бані церков і дзвіниці позолочено. Над джерелами обабіч головного храму (з південно-західного і північно-західного боків) встановлено альтанки (1820-ті роки). Під горою, на місці знищеної вогнем дерев’яної церкви Н. Долгорукової, зведено нову муровану церкву Воскресіння Ісуса Христа у вигляді ротонди з півсферичною банею та келіями при ній (1824).
Побудовано нову Трапезну (проект 1824, здійснений 1839), будинок Н. Аммосової у південно-західній частині монастиря (проект 1827 року, здійснений у 1830-ті роки), відновлено огорожу (1817 – 1820). Споруджено келійні корпуси № 5, 6, 8, 9, 10, 11 на вул. Флорівській, 6/8 (1822 – 32), а також житловий корпус на вул. Притисько-Микільській, 5 (1822 – 1832).
1695. План Києва полковника Ушакова
"Чертеш Киеву граду, как стоит с Московску страну и кругом всего города и как церкви и как дворы и улицы в нем же все описаны."
по посиланню pdf карти =====>>>
Монастир на плані...
Початок XX століття...
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Трапезна
Генплан.
1. Святих мучеників Флора і Лавра (св. Миколи Мірлікійського) церква («Стара» Трапезна).
2. Вознесіння Господнього собор.
3. Дзвіниця.
4. Будинок Амосової Н. О. (келії).
5. Будинок Артинова І..
6. Будинок ігумені.
7. Воскресіння Ісуса Христа церква.
8. Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква.
9. Келії. Корпус № 1.
10. Келії. Корпус № 2.
11. Келії. Корпус № 4.
12. Келії. Корпус № 5.
13. Келії. Корпус № 6.
14. Келії. Корпус № 7.
15. Келії. Корпус № 8.
16. Келії. Корпус № 9.
17. Келії. Корпус № 10.
18. «Нова» трапезна та готель. Корпус № 11.
19. Огорожа.
У забудові монастиря брали участь київські підрядники І. Грицаєвський, П. Кукунiн, В. Сєриков та iнші. Цегла, вапно та інші будівельні матеріали постачалися з либідських заводів Києво-Печерської лаври. Бляху закуповували у київського купця П. Дегтерьова.
Однак більшість житлових будинків залишалася дерев’яною. Заміна їх на капітальні муровані корпуси відбувалася поступово протягом всього XIX і початку XX століть. Після А. Меленського житлові будинки Флорівської обителі проектували київські архітектори П. Спарро, М. Самонов, В. Ніколаєв, Є. Єрмаков.
У 1840 – 1850-х роках монастирський ансамбль збагатився двома церквами, створеними єпархіальним архітектором П. Спарро: в ім’я Казанської ікони Пресвятої Богородиці (1841 – 1844) та Свято-Троїцькою (1855 – 1859). Побудована у російському стилі тепла Казанська церква мала великий внутрішній простір. До бічного південного вівтаря нового храму з Трапезної церкви перенесли престол на честь святих мучеників Флора і Лавра. Нижній вівтар Трапезної церкви присвятили св. Миколі Мірлікійському, і вона стала називатися Микільсько-Тихвінською. Прилеглу до церкви ділянку було обнесено дерев’яним палісадником, у межах якого влаштовано невеликий цвинтар.
1820 року до монастиря було приєднано нижню частину прилеглого схилу гори Флорівська. У 1834 він викупив у міста східний схил та верхню частину гори, яка довгий час перед тим (після зруйнування у XVII столітті розташованого тут литовського замку) використовувалася під городи приватних осіб. У 1840-х роках новопридбану земельну ділянку обнесено дерев’яною огорожею.
2024 рік.
На косогорі почалося спорудження дерев’яних хатинок, які, за свідченням Флорівського священника (з 1871) Ф. Маніковського, з боку Дніпра виглядали немов сходинки з будинків. Цвинтар на горі Флорівської насельниці засадили деревами та кущами, на ділянці саду побудували оранжереї, де вирощували рідкісні та екзотичні рослини. Упорядкування Флорівського цвинтаря завершило будівництво 1855 – 1859 років за проектом київського єпархіального арх. П. Спарро Свято-Троїцької церкви з бічним вівтарем на честь Охтирської ікони Богоматері та дзвіницею над притвором, влаштування у 1858 – 1859 роках зручної дороги нагору (не збереглась) та заміна в 1850-х роках дерев’яного паркану на цегляну огорожу, приєднану до вже наявних стін огорожі нижньої території монастиря. Одночасно зі спорудженням огорожі на схилі гори зводили келійні будинки.
На поч. 1890-х років усі придатні для будівництва тераси та спадини східного схилу Флорівської гори були зайняті невеликими дерев’яними, іноді на мурованих фундаментах будинками (більшість не збереглася).
Під час капітального ремонту споруд у кінці XIX – на початку XX століття бані церкви Казанської ікони Пресвятої Богородиці та монастирської дзвіниці було прикрашено позолоченими зірками. На хресті, що увінчував дзвіницю, позолочено голуба.
Через велику щільність забудови території монастиря та прилеглої до нього місцевості тут впродовж усього XIX століття періодично спалахували пожежі, тому, по можливості, замінювали дерев’яні будівлі на муровані. Так, у середині XIX століття перебудовано в цеглі більшу частину келійних дерев’яних корпусів, запроєктований ще на межі 1820 – 30-х років арх. А. Меленським, а в кінці XIX – на поч. XX століть у північно-східній частині монастирського подвір’я споруджено два капітальні корпуси – № 4 за проектом арх. В. Ніколаєва (1895) та № 2 за проектом арх. Є. Єрмакова (1902). Обидва виконані у простих архітектурних формах, характерних для монастирського будівництва цієї доби. Ці вдалі за пропорціями споруди, що замкнули подвір’я монастиря з північного сходу, остаточно сформували його архітектурний ансамбль.
У 2-й пол. XIX століття територія монастиря значно збільшилася, що було зумовлено припливом черниць, які бажали оселитись у ньому. У 1867 року завдяки приєднанню з південного сходу земельної ділянки, що належала раніше різним приватним особам (разом зі спорудою початку XIX століття – теперішнім корпусом № 16), у 1869 – садиби з північного сходу від надбрамної дзвіниці. Дерев’яний будинок з цієї садиби був наданий під монастирську церковнопарафіяльну школу (згорів 1893). У 1912 році приєднано ще одну значну за площею ділянку з південно-східного боку (тепер забудована сучасними спорудами).
Нерідко житлові будинки на території монастиря споруджувалися коштом знатних та багатих жінок, часто – вдів та охочих знайти в стінах монастиря свій останній притулок (удови генерала – О. Ротт, капітана — Н. Амосова, купця — М. Єрофеєва та ін.). Ці будинки, відповідно до усталеного правила, після смерті їхніх власниць переходили до монастиря. 1919 року тут було 28 келійних корпусів.
У 1919 – 1920 роки все майно Вознесенського (Флорівського) монастиря націоналізовано. З 1923 року на його території розмістилося «Містечко металістів».
Будівлі було перетворено на різні майстерні, гуртожитки робітників, склади тощо. Багато з них зазнало часткових перебудов, деякі повністю розібрано. У кінці 1926 року всі будинки передано житловому кооперативу. Хоча відтепер черниці були зареєстровані як члени трудової громади, монастир фактично продовжував діяти до 1929 року. Протягом 1920 – 30-х років припинилися богослужіння в усіх храмах обителі. Під «культосвітні установи» житло кооперативу і заводу «Ленінська кузня» було передано: 1931 року – собор Вознесіння Господнього, 1934 року – церкву Казанської ікони Пресвятої Богородиці. Трапезну церкву св. Миколи віддано у користування фабрики грамплатівок.
Дзвіниця ще до Великої Вітчизняної війни втратила значення домінанти в ансамблі монастиря: вона залишилася без бані та дзвонів.
1941 року під час німецької окупації Києва Флорівський жіночий монастир відновив свою діяльність. Великої шкоди його спорудам було завдано в роки Великої Вітчизняної війни. Багато з них було приведено в незадовільний технічний стан. Пожежа невиправно пошкодила бані собору Вознесіння Господнього. Весь архітектурний ансамбль дійшов до стану руїни. В кінці 1940-х – на початку 1950-х років у низці споруд здійснено ремонтно-відновлювальні роботи. Встановлено нові бані церков і дзвіниці, що за формою значно відрізнялися від первісних.
У 1960-і роки монастир знову опинився на межі закриття. В користуванні чернечої громади залишили тільки собор Вознесіння Господнього, дзвіницю і частину житлових приміщень. Тим часом кількість насельниць тоді збільшилася через переміщення у Флорівську обитель черниць скасованого у 1961 році Свято-Введенського монастиря (містився на вул. Московській).
1989 під час урочистостей з нагоди святкування 1000-річчя введення християнства на Русі розпочалося повернення храмів і келійних корпусів найдавнішому з чинних київських жіночих монастирів.
готель та Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Монастир займає у плані наближену до прямокутника, видовжену по осі північ – південь ділянку, оточену по периметру келійними та господарськими спорудами, а також збереженими фрагментами мурованої огорожі (на південний схід від дзвіниці, вздовж вул. Хорива). У центральній частині садиби на головній композиційній осі схід – захід розміщено триярусну дзвіницю в стилі класицизм (на східній межі), собор Вознесіння Господнього та церкву Святих мучеників Флора і Лавра (Трапезну) – найдавніші споруди монастиря у стилі бароко.
Паралельну вісь головного простору на заході замикає класицистична ротонда з прилеглими обабіч призматичними об’ємами-крилами церкви Воскресіння Ісуса Христа на схилі гори. Інша композиційно-планувальна вісь північ – південь перетинає садибу та планувально поєднує другорядні входи в монастир з прилеглих міських просторів. На монастирській вулиці, сформованій переважно двоповерховими житловими корпусами в стилі класицизм, – увінчана банею апсида церкви Святих мучеників Флора і Лавра. Композиційним центром архітектурного ансамблю та його висотною домінантою є собор Вознесіння Господнього, навколо якого розміщено одно-, двоповерхові житлові споруди у стилі класицизм.
Домінуючий об’єм комплексу – розташована у південній частині садиби зі східного боку меридіональної осі церква Казанської ікони Пресвятої Богородиці, що вирізняється насиченим зовнішнім декоративним оформленням у російському стилі.
Комплекс монастирських споруд – зразок гармонійного поєднання витворів архітектурного мистецтва різних епох та стилів (бароко, класицизм та стилі пізнішого часу). Відіграє винятково важливу містобудівну роль: є органічною складовою частиною забудови Подолу; мальовничий силует його будівель невіддільний від київської панорами.
Джерела:
https://www.pslava.info/Kyiv_Prytysko-MykilskaVul_MonFlorivskyj5_2011ZvidPam3,343246.html
https://uk.wikipedia.org/wiki/Вознесенський_Флорівський_жіночий_монастир#
http://mdch.kiev.ua/node/893
https://karstjager.livejournal.com/91596.html
https://bigkyiv.com.ua/stari-vulyczi-monastyri-ta-apteka-yak-vidbuduvaly-staryj-podil-pislya-povnogo-vynyshhennya-pozhezheyu-1811-roku/
https://unc.ua/uk/auction/otkrytka-stariy-kijiv-vid-na-flor-vskiy-zh-nochiy-monastir-1430493
Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!
Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.
Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html
Становище змінилося при сині Богуша – Іоанні – ченці Києво-Печерської лаври, який 1642 року відмовився від спадкових прав на володіння монастирем на користь ігумені та черниць. Перша дерев’яна церква в ім’я святих мучеників Флора і Лавра прийшла у жалюгідний стан, а пожежа 1639 довершила руйнівну справу часу, про що залишилося свідоцтво ігумені Єфросинії (Ульської).
Її наступниця, Агафія (Гуменицька), ігуменя з початку 1640-х років до 1656, походила з заможної родини та мала підтримку в особі рідного брата – київського судді Ф. Гуменицького. Ще під час володіння монастирем Іоанном (Гулькевичем) родина Гуменицьких вклала значні кошти у відбудову обителі після пожежі, зокрема, відновлення церкви та розширення території садиби приєднанням сусідніх ділянок. Після отримання права господарювати самостійно, ігуменя закріпила за монастирем викуплені ділянки королівським привілеєм. Так з’явилася грамота 1646 польського короля Владислава IV на право володіння ігумені з сестрами збільшеною територією. Ймовірно, наступною спорудою в новій огорожі монастиря стала нова церква, зведена трохи далі від пагорба, який загрожував зсувами.
На початку серпня 1651 року пожежа практично знищила обитель, яку до 1655 було відбудовано, в грудні 1660 підтверджено права монастиря на всі його вотчини грамотою московського царя Олексія Михайловича. Підтримували монастир і українські гетьмани П. Тетеря, П. Дорошенко, Д. Многогрішний.
1682 року названо дві дерев’яні церкви монастиря – Флорівську і Лаврську. На плані 1695 полковника І. Ушакова зафіксовано розташування споруд в огородженій тином садибі Флорівського монастиря. Одразу за Святою брамою – головним входом до монастиря – позначена дерев’яна церква, яка закриває собою ще один храм. Зображення останнього дає підстави деяким дослідникам ототожнювати його з мурованою Трапезною, що збереглася донині (рік будівництва достеменно невідомий). Обабіч храмів накреслено два рівні ряди чернечих келій. Решта житлових і господарських приміщень розміщувалася на південній ділянці, що тягнулася до узвозу на гору Киселівку.
Ділянка на північ від храмів до монастиря не належала, – там позначено парафіяльну Василівську церкву, побудовану коштом гетьмана П. Сагайдачного (у XVIII столітті потрапила в монастирську огорожу, згоріла 1811, на згадку про неї в обителі було встановлено пам’ятний знак; не зберігся).
На початку XVIII століття до Флоро-Лаврського монастиря перевели черниць печерської Вознесенської обителі. У той час на Флорівському подвір’ї щойно закінчилося будівництво великої мурованої церкви в ім’я Вознесіння Господнього, проведене коштом гетьмана І. Мазепи.
Після поєднання маєтків двох монастирів відновили та розширили дерев’яну соборну церкву святих мучеників Флора і Лавра. Один з бічних вівтарів присвятили Вознесінню Господньому. 1718 майже всі споруди монастиря згоріли, було пошкоджено муровану Трапезну.
У 1722 – 1732 роки на місці соборної церкви побудували великий мурований храм Вознесіння Господнього. Тоді жіночий монастир на Подолі отримав подвійну назву – Вознесенський (Флорівський).
1759 року коштом княгині Н. Довгорукової (в чернецтві – Нектарія) проведено капітальний ремонт Трапезної церкви, на другому поверсі освячено вівтар святих мучеників Флора і Лавра (замість вівтаря в ім’я св. Олександра Невського). Княгиня також побудувала дерев’яну церкву Воскресіння Ісуса Христа з келіями при ній і мури навколо монастиря (окрім західної частини, де вздовж пагорба стояв дерев’яний паркан).
До мурованих споруд XVIII століття належить і дзвіниця з головною (Святою) брамою в нижньому ярусі, зведена на місці старої дерев’яної.
На межі XVIII-XIX століть монастир займав невелику ділянку складної конфігурації. Найзначніші муровані споруди – собор, дзвіниця і Трапезна – містилися в центральній частині садиби, орієнтовані по осі схід – захід. З усіх боків їх оточували невеликі дерев’яні будівлі житлового та службово-господарського призначення. У липні 1811 року пожежа на Подолі знищила майже всі дерев’яні будівлі Флорiвського монастиря та заподіяла велику шкоду мурованим. Одразу після пожежі Флорівські черниці були переведені у Микільський Пустинний монастир на Печерську.
За таємним розпорядженням імператора Олександра I в лютому 1812 передбачалося розібрати споруди Микільського Пустинного монастиря через їх близьке розташування до фортеці. Треба було відселити Флорівських черниць. На відновлення Флорівської обителі на Подолі з казни вирішили виділити 133013 карбованців асигнаціями. Одразу було побудовано чотири дерев’яні житлові корпуси, відремонтовано й освячено собор Вознесіння Господнього, теплу Трапезну церкву (там освятили один престол на першому поверсі – в ім’я святих мучеників Флора і Лавра). У квітні 1812 року черниці вернулися до своєї оселі. Проте видача казенних коштів затримувалась, і залишок виділеної суми у розмірі 10813 карбованців Флорівський монастир отримав лише у 1817 – 1818 роках, тоді й з’явилася можливість продовжити будівництво.
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Церква Воскресіння Ісуса Христа церква з гори
За проектом відбудови Подолу після пожежі 1811, до Флорівського монастиря приєднано ділянки з півдня й півночі, його садиба у плані наблизилася до прямокутника. Давня частина монастиря з розташованими на осі схід – захід дзвіницею, собором Вознесіння Ісуса Христа та церквою святих мучеників Флора і Лавра (Трапезною) стала центром архітектурного ансамблю, створеного київським міським арх. А. Меленським. Здійснюючи перепланування монастиря, реставрацію його старих та проектування нових будівель, успішно використовуючи місцеві будівельні традиції, архітектор зумів гармонійно поєднати стилі бароко і класицизм. Він зберіг за надбрамною дзвіницею, добудувавши два верхні яруси й увінчавши її баню високим шпилем (1821), традиційне значення парадного в’їзду в монастир, а за соборною церквою – значення головної центральної домінанти ансамблю, навколо якої розмістив нові, вписані у довкілля будівлі.
У 1818 – 1819 роках ліворуч від Святої брами змуровано одноповерховий будинок ігумені з мансардою, відновлено собор Вознесіння Господнього і Трапезну церкву в характерних барокових формах. У Трапезній церкві реконструйовано другий поверх з улаштуванням там вівтаря на честь Тихвінської ікони Богоматері. Бані церков і дзвіниці позолочено. Над джерелами обабіч головного храму (з південно-західного і північно-західного боків) встановлено альтанки (1820-ті роки). Під горою, на місці знищеної вогнем дерев’яної церкви Н. Долгорукової, зведено нову муровану церкву Воскресіння Ісуса Христа у вигляді ротонди з півсферичною банею та келіями при ній (1824).
Побудовано нову Трапезну (проект 1824, здійснений 1839), будинок Н. Аммосової у південно-західній частині монастиря (проект 1827 року, здійснений у 1830-ті роки), відновлено огорожу (1817 – 1820). Споруджено келійні корпуси № 5, 6, 8, 9, 10, 11 на вул. Флорівській, 6/8 (1822 – 32), а також житловий корпус на вул. Притисько-Микільській, 5 (1822 – 1832).
1695. План Києва полковника Ушакова
"Чертеш Киеву граду, как стоит с Московску страну и кругом всего города и как церкви и как дворы и улицы в нем же все описаны."
по посиланню pdf карти =====>>>
Монастир на плані...
Початок XX століття...
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Трапезна
Генплан.
1. Святих мучеників Флора і Лавра (св. Миколи Мірлікійського) церква («Стара» Трапезна).
2. Вознесіння Господнього собор.
3. Дзвіниця.
4. Будинок Амосової Н. О. (келії).
5. Будинок Артинова І..
6. Будинок ігумені.
7. Воскресіння Ісуса Христа церква.
8. Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква.
9. Келії. Корпус № 1.
10. Келії. Корпус № 2.
11. Келії. Корпус № 4.
12. Келії. Корпус № 5.
13. Келії. Корпус № 6.
14. Келії. Корпус № 7.
15. Келії. Корпус № 8.
16. Келії. Корпус № 9.
17. Келії. Корпус № 10.
18. «Нова» трапезна та готель. Корпус № 11.
19. Огорожа.
У забудові монастиря брали участь київські підрядники І. Грицаєвський, П. Кукунiн, В. Сєриков та iнші. Цегла, вапно та інші будівельні матеріали постачалися з либідських заводів Києво-Печерської лаври. Бляху закуповували у київського купця П. Дегтерьова.
Однак більшість житлових будинків залишалася дерев’яною. Заміна їх на капітальні муровані корпуси відбувалася поступово протягом всього XIX і початку XX століть. Після А. Меленського житлові будинки Флорівської обителі проектували київські архітектори П. Спарро, М. Самонов, В. Ніколаєв, Є. Єрмаков.
У 1840 – 1850-х роках монастирський ансамбль збагатився двома церквами, створеними єпархіальним архітектором П. Спарро: в ім’я Казанської ікони Пресвятої Богородиці (1841 – 1844) та Свято-Троїцькою (1855 – 1859). Побудована у російському стилі тепла Казанська церква мала великий внутрішній простір. До бічного південного вівтаря нового храму з Трапезної церкви перенесли престол на честь святих мучеників Флора і Лавра. Нижній вівтар Трапезної церкви присвятили св. Миколі Мірлікійському, і вона стала називатися Микільсько-Тихвінською. Прилеглу до церкви ділянку було обнесено дерев’яним палісадником, у межах якого влаштовано невеликий цвинтар.
1820 року до монастиря було приєднано нижню частину прилеглого схилу гори Флорівська. У 1834 він викупив у міста східний схил та верхню частину гори, яка довгий час перед тим (після зруйнування у XVII столітті розташованого тут литовського замку) використовувалася під городи приватних осіб. У 1840-х роках новопридбану земельну ділянку обнесено дерев’яною огорожею.
2024 рік.
На косогорі почалося спорудження дерев’яних хатинок, які, за свідченням Флорівського священника (з 1871) Ф. Маніковського, з боку Дніпра виглядали немов сходинки з будинків. Цвинтар на горі Флорівської насельниці засадили деревами та кущами, на ділянці саду побудували оранжереї, де вирощували рідкісні та екзотичні рослини. Упорядкування Флорівського цвинтаря завершило будівництво 1855 – 1859 років за проектом київського єпархіального арх. П. Спарро Свято-Троїцької церкви з бічним вівтарем на честь Охтирської ікони Богоматері та дзвіницею над притвором, влаштування у 1858 – 1859 роках зручної дороги нагору (не збереглась) та заміна в 1850-х роках дерев’яного паркану на цегляну огорожу, приєднану до вже наявних стін огорожі нижньої території монастиря. Одночасно зі спорудженням огорожі на схилі гори зводили келійні будинки.
На поч. 1890-х років усі придатні для будівництва тераси та спадини східного схилу Флорівської гори були зайняті невеликими дерев’яними, іноді на мурованих фундаментах будинками (більшість не збереглася).
Під час капітального ремонту споруд у кінці XIX – на початку XX століття бані церкви Казанської ікони Пресвятої Богородиці та монастирської дзвіниці було прикрашено позолоченими зірками. На хресті, що увінчував дзвіницю, позолочено голуба.
Через велику щільність забудови території монастиря та прилеглої до нього місцевості тут впродовж усього XIX століття періодично спалахували пожежі, тому, по можливості, замінювали дерев’яні будівлі на муровані. Так, у середині XIX століття перебудовано в цеглі більшу частину келійних дерев’яних корпусів, запроєктований ще на межі 1820 – 30-х років арх. А. Меленським, а в кінці XIX – на поч. XX століть у північно-східній частині монастирського подвір’я споруджено два капітальні корпуси – № 4 за проектом арх. В. Ніколаєва (1895) та № 2 за проектом арх. Є. Єрмакова (1902). Обидва виконані у простих архітектурних формах, характерних для монастирського будівництва цієї доби. Ці вдалі за пропорціями споруди, що замкнули подвір’я монастиря з північного сходу, остаточно сформували його архітектурний ансамбль.
У 2-й пол. XIX століття територія монастиря значно збільшилася, що було зумовлено припливом черниць, які бажали оселитись у ньому. У 1867 року завдяки приєднанню з південного сходу земельної ділянки, що належала раніше різним приватним особам (разом зі спорудою початку XIX століття – теперішнім корпусом № 16), у 1869 – садиби з північного сходу від надбрамної дзвіниці. Дерев’яний будинок з цієї садиби був наданий під монастирську церковнопарафіяльну школу (згорів 1893). У 1912 році приєднано ще одну значну за площею ділянку з південно-східного боку (тепер забудована сучасними спорудами).
Нерідко житлові будинки на території монастиря споруджувалися коштом знатних та багатих жінок, часто – вдів та охочих знайти в стінах монастиря свій останній притулок (удови генерала – О. Ротт, капітана — Н. Амосова, купця — М. Єрофеєва та ін.). Ці будинки, відповідно до усталеного правила, після смерті їхніх власниць переходили до монастиря. 1919 року тут було 28 келійних корпусів.
У 1919 – 1920 роки все майно Вознесенського (Флорівського) монастиря націоналізовано. З 1923 року на його території розмістилося «Містечко металістів».
Будівлі було перетворено на різні майстерні, гуртожитки робітників, склади тощо. Багато з них зазнало часткових перебудов, деякі повністю розібрано. У кінці 1926 року всі будинки передано житловому кооперативу. Хоча відтепер черниці були зареєстровані як члени трудової громади, монастир фактично продовжував діяти до 1929 року. Протягом 1920 – 30-х років припинилися богослужіння в усіх храмах обителі. Під «культосвітні установи» житло кооперативу і заводу «Ленінська кузня» було передано: 1931 року – собор Вознесіння Господнього, 1934 року – церкву Казанської ікони Пресвятої Богородиці. Трапезну церкву св. Миколи віддано у користування фабрики грамплатівок.
Дзвіниця ще до Великої Вітчизняної війни втратила значення домінанти в ансамблі монастиря: вона залишилася без бані та дзвонів.
1941 року під час німецької окупації Києва Флорівський жіночий монастир відновив свою діяльність. Великої шкоди його спорудам було завдано в роки Великої Вітчизняної війни. Багато з них було приведено в незадовільний технічний стан. Пожежа невиправно пошкодила бані собору Вознесіння Господнього. Весь архітектурний ансамбль дійшов до стану руїни. В кінці 1940-х – на початку 1950-х років у низці споруд здійснено ремонтно-відновлювальні роботи. Встановлено нові бані церков і дзвіниці, що за формою значно відрізнялися від первісних.
У 1960-і роки монастир знову опинився на межі закриття. В користуванні чернечої громади залишили тільки собор Вознесіння Господнього, дзвіницю і частину житлових приміщень. Тим часом кількість насельниць тоді збільшилася через переміщення у Флорівську обитель черниць скасованого у 1961 році Свято-Введенського монастиря (містився на вул. Московській).
1989 під час урочистостей з нагоди святкування 1000-річчя введення християнства на Русі розпочалося повернення храмів і келійних корпусів найдавнішому з чинних київських жіночих монастирів.
готель та Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Казанської ікони Пресвятої Богородиці церква
Монастир займає у плані наближену до прямокутника, видовжену по осі північ – південь ділянку, оточену по периметру келійними та господарськими спорудами, а також збереженими фрагментами мурованої огорожі (на південний схід від дзвіниці, вздовж вул. Хорива). У центральній частині садиби на головній композиційній осі схід – захід розміщено триярусну дзвіницю в стилі класицизм (на східній межі), собор Вознесіння Господнього та церкву Святих мучеників Флора і Лавра (Трапезну) – найдавніші споруди монастиря у стилі бароко.
Паралельну вісь головного простору на заході замикає класицистична ротонда з прилеглими обабіч призматичними об’ємами-крилами церкви Воскресіння Ісуса Христа на схилі гори. Інша композиційно-планувальна вісь північ – південь перетинає садибу та планувально поєднує другорядні входи в монастир з прилеглих міських просторів. На монастирській вулиці, сформованій переважно двоповерховими житловими корпусами в стилі класицизм, – увінчана банею апсида церкви Святих мучеників Флора і Лавра. Композиційним центром архітектурного ансамблю та його висотною домінантою є собор Вознесіння Господнього, навколо якого розміщено одно-, двоповерхові житлові споруди у стилі класицизм.
Домінуючий об’єм комплексу – розташована у південній частині садиби зі східного боку меридіональної осі церква Казанської ікони Пресвятої Богородиці, що вирізняється насиченим зовнішнім декоративним оформленням у російському стилі.
Комплекс монастирських споруд – зразок гармонійного поєднання витворів архітектурного мистецтва різних епох та стилів (бароко, класицизм та стилі пізнішого часу). Відіграє винятково важливу містобудівну роль: є органічною складовою частиною забудови Подолу; мальовничий силует його будівель невіддільний від київської панорами.
Джерела:
https://www.pslava.info/Kyiv_Prytysko-MykilskaVul_MonFlorivskyj5_2011ZvidPam3,343246.html
https://uk.wikipedia.org/wiki/Вознесенський_Флорівський_жіночий_монастир#
http://mdch.kiev.ua/node/893
https://karstjager.livejournal.com/91596.html
https://bigkyiv.com.ua/stari-vulyczi-monastyri-ta-apteka-yak-vidbuduvaly-staryj-podil-pislya-povnogo-vynyshhennya-pozhezheyu-1811-roku/
https://unc.ua/uk/auction/otkrytka-stariy-kijiv-vid-na-flor-vskiy-zh-nochiy-monastir-1430493
Коментарі
Дописати коментар