Спадщина. Зимне. Святогірський Успенський ставропігійний монастир. Погляд з небес. Експедиція 2017 року.

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою. Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!

нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки ...

Монастирський комплекс розташовано на природному плато зі схилами, що на півночі стрімко спадають до заплави річки Луга. З західного боку територію обмежує нині безіменний струмок, на сході і півночі рельєф пологіший. Про його історію ми поговоримо в наступній статті, а зараз власне архітектура.

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою.

Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!

Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.

Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html

Принципова схема монастиря, як фортеці, досить поширена для аналогічних комплексів XVI-XVII століть у Європі. Це близький до прямокутника двір, обмежений з усіх боків мурованими стінами з мерлонами та стрільницями. Кути мурів замкнені триярусними вежами, які у різних комбінаціях фланкують прясла стін для досягнення найвигідніших умов обстрілу підступів до фортеці. До складу північної стіни, окрім кутових веж, входять споруди монастирської трапезної та Успенської церкви, зовнішні стіни яких практично позбавлені ознак оборони, що, вірогідно, пояснюється мало приступністю монастиря з півночі, внаслідок особливостей природного рельєфу.

Навпаки, південна стіна, як найбільш небезпечна для нападу, додатково підсилена бойовими ярусами в’їзної надбрамної та „напівкруглої вежі”. Доцільність таких заходів обґрунтована ще й тим, що, як показали археологічні дослідження, перед південною куртиною не було традиційного в таких випадках рову.

Мури всіх споруд монастирського комплексу виконано в системі так званого хрестового або готичного мурування з червоної жолобчастої цегли (характерніший розмір 28:14:8 см) на вапняному розчині. Шви кладки щільно затирали або виконували під розшивку. Завдяки цьому стіни мали блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніювало з переважно зеленим довкіллям. Будівельну цеглу виробляли з місцевої глини, печі для випалювання якої було знайдено в ході археологічних розкопок неподалік комплексу на сусідньому пагорбі.

Суттєве значення для оборони монастиря вірогідно мала також система підземних ходів – печер, що пронизують все його подвір’я, а одна з гілок забезпечувала потаємний вихід до річки.

Успенська церква (по неї окрема стаття) – закладена 1495 році, найзначніша споруда монастиря. Розташована у північній частині подвір’я вона включена в систему оборони комплексу. Основний об’єм квадратний у плані, з двома парами стовпів по осі захід-схід, до якого на сході притуляється неповний напівкруг апсиди, підпертий на північному сході двоярусною баштою.

Трапезна з церквою. Безстовпна трапезна Зимненського монастиря є єдиною у своєму роді спорудою XVI століття, що збереглася на теренах України. Розташована у південно-західному куті монастирського подвір’я і зблокована з північно-західною оборонною вежею. Споруда видовжена по осі захід-схід і складається з трьох різних за функцією приміщень: церкви-каплиці з напівкруглою вівтарною частиною на сході, просторого трапезного залу та кухні. Вівтарна частина перекрита конхою, інші - плоскими стелями по дерев’яних балках. Входи до приміщень кухні та трапезної передбачені просто з подвір’я, до церкви-каплиці – через трапезний зал.

Північно-західна вежа та західна куртина. Північно-західна вежа безпосередньо зв’язана з об’ємом монастирської трапезної та не має окремих входів. Надземні яруси вежі обладнані стрільницями, причому дві з них на південному фланзі створюють сектор обстрілу вздовж західної оборонної куртини. Підвальне приміщення, вірогідно, використовувалось для потреб трапезної, а через третій ярус уся система сполучалася з пристінним бойовим ходом. Підвал і перший ярус вежі перекривались коробовими склепіннями, другий відокремлювався від першого дощатим настилом по дерев’яних балках. Наметовий ґонтовий дах вінчався флюгером або просто шпилем.

Монастирське подвір’я між північно-західною і південно-західною вежами захищалося західною куртиною з мерлонами. Ближче до півночі вона мала невеликий залом зі стрільницями, що посилювало обороноздатність з південного заходу, а біля південно-західної вежі в стіні було передбачено хвіртку та кілька вікон-стрільниць, які належали невизначеній на сьогодні споруді, що існувала у південно-західному куті подвір’я.

Південно-західна вежа – чотирикутна в плані триярусна, без підвалу. Об’єм споруди майже повністю висунутий за межі оборонних стін, що забезпечувало їй панівне становище при захисті підступів з півдня і заходу. Вежа має десять стрільниць пристосованих до використання вогнепальної зброї. На першому ярусі є камін – ймовірно, тут знаходилась постійна дозорна варта. Над ґонтовим наметовим дахом з західного боку підіймалася димогарна труба від каміна.

Напівкругла вежа – відносно невелика за розмірами, триярусна, на відміну від попередніх – в плані підковоподібна. Так само, практично повністю висунута за межі оборонної стіни. У верхній частині вежу декоровано рельєфним аркатурним поясом. Судячи з усього, ця оборонна споруда на першому та другому ярусах мала легке гарматне озброєння, чим забезпечувала ефективний контроль над довкіллям.

Напівкругла вежа, на жаль, була цілком знищена десь на початку XX століття, але в архівах, крім креслеників, збереглося її фотозображення, виконане А. Праховим. Разом з результатами натурних досліджень ці матеріали дають всі підстави для повного відновлення цікавої споруди.

Ділянка оборонного муру між південно-західною і напівкруглою вежами була обладнана мерлонами та стрільницями.

Ближче до напівкруглої вежі в стіні існувала невелика хвіртка.

В’їзна вежа – це досить монументальна споруда, виконувала роль головного, захищеного з усіх боків, в’їзду на територію монастиря. Прямокутний у плані (вище другого ярусу з переходом на восьмерик), об’єм вежі наполовину висунутий за лінію оборонних мурів. З напільного боку арка проїзду втоплена у прямокутну нішу, яка у випадку небезпеки щільно зачинялась дерев’яним настилом піднімного мосту. Для забезпечення такої системи перед воротами був улаштований штучний локальний рів, призначений для стримання миттєвої атаки ворожої кінноти. Для відбиття бокових нападів на західному та східному фасадах на рівні першого ярусу передбачено дві гарматні стрільниці. Ще дві стрільниці, розміщені вертикально над проїзною аркою, призначалися для контролю за простором перед воротами. Аналогічно розташовані стрільниці виходять на монастирське подвір’я. Перший і другий яруси вежі перекриті цегляними склепіннями, на які підіймалися сходами, прокладеними в товщі стіни. Як і інші, в’їзна вежа була накрита ґонтовим наметовим дахом у верхній частині якого, можливо, був майданчик для вартового.

В’їзна вежа була надбудована та перетворена на монастирську дзвіницю наприкінці XIX століття, але за архівними матеріалами та результатами натурних досліджень вдалося скласти обґрунтовані пропозиції з відновлення вірогідного первісного вигляду споруди. Ділянка муру між напівкруглою і в’їзною вежами в принципі подібна до попередніх, проте східна куртина південної стіни, яка була повністю зруйнована під час будівництва на її місці споруди так званої школи, мала деякі суттєві відмінності. По-перше, згідно з архівними креслениками, вона позбавлена мерлонів, по-друге, спосіб і місце розташування стрільниць на площині стіни свідчать, що вони, очевидно, залежали від внутрішнього розпланування якоїсь невизначеної споруди, яка безпосередньо прилягала до муру.

Південно-східна вежа та східна куртина. Ця вежа донині також не збереглася, її залишки, зображені на архівних креслениках другої половини XIX століття, були, вірогідно, знесені під час будівництва на цьому місці двох пізніших будинків. Як з’ясувалося в ході археологічних досліджень, це була друга в складі комплексу вежа, що мала криволінійний, близький до кола, план. Про вигляд надземної частини споруди відомостей майже не існує, тому при відтворенні її первісної форми були використані як результати досліджень та порівняльного аналізу чинних веж комплексу, так і дані чисельних аналогій. Отже, можна припустити, що південно-східна вежа мала три яруси з, скоріше за все, гарматними стрільницями, розташованими так, щоб максимально контролювати південно-східний фланг оборони монастиря. Загальну висоту вежі розраховано згідно з наявними, дах мусив бути конусоподібним. Перший ярус вежі перекривався склепінням, другий – плоским настилом по дерев’яних балках. Враховуючи те, що під час розкопок підмурків споруди знайдено кілька фрагментів лекальної кутоподібної цегли, вирішено ввести на фасаді на рівні третього ярусу декоративний поясок типу поребрик.

Периметр стін монастиря, від південно-східної вежі до останньої – північно-східної, замикає східна куртина. Принципово її устрій також не відрізняється від інших. Це мурована стіна з мерлонами та рядом стрільниць під ними. Для господарських потреб у ній передбачено дві хвіртки. Перша розташована близько середини стіни та з напільного боку оздоблена над аркою вимурованим в цеглі хрестом, друга, ближча до південно-східної вежі, належала, скоріше за все, до згаданої вище споруди, що тулилася до східної куртини південної стіни.

Північно-східна вежа, як показали архітектурно-археологічні дослідження, є найстарішою за походженням оборонною спорудою комплексу. Ромбоподібна в плані вона має триярусну надземну частину і глибокий підвал, вихід з якого спрямовано на подвір’я вздовж східної стіни. Підвал і перший ярус вежі перекриті коробовими склепіннями, другий – плоским настилом по дерев’яних балках. Як і інші прямокутні, північно-східна вежа має по одній стрільниці з кожного боку, за винятком південного - тут на верхньому ярусі існувала пара отворів-стрільниць в обрамленні круглих ніш, схожих на ті, що прикрашають південні контрфорси Успенської церкви. Південний та східний фасади під третім ярусом декоровано стрічкою поребрика. Дах традиційно наметовий, вкритий ґонтом.

Монастирська дзвіниця, мабуть, єдина споруда монастирського архітектурного ансамблю, про яку поки що не знайдено ніяких відомостей. Виявлені в ході археологічних розкопок вкрай порушені, дещо ромбоподібні в плані підмурки завтовшки близько 2 метрів, дозволяють вважати, що зникла споруда повинна була мати не менше трьох ярусів і витримувати значне статичне навантаження від багатотонних дзвонів. До того ж її східна стіна, принаймні на першому ярусі, дещо ширша за інші, що свідчить на користь існування в її товщі внутрішньостінних сходів, так, як це зроблено в Успенській церкві та в’їзній вежі. Щодо зовнішнього вигляду дзвіниці, то, враховуючи певні архітектурні закономірності Зимненського комплексу, можна припустити, що він був подібним до в’їзної вежі. До речі, такий тип мурованих або рублених дзвіниць досить поширений на Волині.

Троїцька церква є мініатюрною за розмірами церквою-каплицею, яка розташована за межами монастирського подвір’я на невеликій терасі та північного схилу пагорба, нижче Успенської церкви й орієнтована на схід. Це двочастинна компактна споруда зального типу з квадратним у плані основним об’ємом і рівновисокою з ним вівтарною частиною. Над основним об’ємом підіймається круглий світловий барабан на пандативах з віконцями на чотири боки. Світловий барабан і вівтарна частина перекриті баневими склепіннями з підвищеннями – скуфіями, над якими влаштовані конічні, покриті ґонтом дахи з хрестами. Фасади церкви не мають декору, проте загальна виразність образу досягається здебільшого шляхом вдалих пропорцій і високої пластичності форм. Особливо це відчувається в інтер’єрі. В цілому пам’ятка збереглася донині без суттєвих переробок, тому при відтворенні її оригінального вигляду ускладнень не виникало.

У минулому Троїцька церква, скоріше за все, виконувала певну функцію в системі підземних споруд монастиря, проте її естетичну роль у формуванні силуету ансамблю Святогірського монастиря важко переоцінити.

Підземні споруди. Як уже зазначалося, певного значення в оборонній структурі Святогірського монастиря мали підземні ходи – печери. Це склеписті галереї, викопані на невеликій глибині в материковому ґрунті, що перетинають двома гілками („А” і „Б”) територію монастирського подвір’я з півночі на південь. Згідно з матеріалами археологічних досліджень і історичними даними вдалося з’ясувати, що печери, крім суто монастирських функцій, при потребі забезпечували таємні виходи за межі монастиря. Гілка „Б” в південному напрямку закінчувалась маленькою підземною капличкою, а в північному – прямувала, повторюючи рельєф, круто вниз - до джерела води біля річки Луга, що мало важливе значення під час облоги фортеці. Гілка „А”, вірогідно, з’єднувала Троїцьку церкву з монастирськими криптами та спочатку, скоріше за все, не мала сполучення з гілкою „Б”.

Окремі ділянки підземних галерей наприкінці XIX століття були розширені й обкладені зсередини цеглою, інші – засипані або обвалені, тому повномасштабне їх дослідження виявилося вкрай ускладненим.

Погляд з землі

Успенська церква

Джерело:

pslava.info

Якщо Ви маєте бажання, і найголовніше маєте на це можливість, то можете приєднатися до фінансування проєкту. Нам дуже приємна і дорога Ваша підтримка.

Княпаємо сюди ===> Посилання для надання фінансової допомоги на підтримку нашого проєкту: на експедиції та існування блогу та файлосховища.