Спадщина. Купин. Млин. Експедиція 2019 року.

За дев’ять кілометрів від Городка, райцентру, розкинувся широко Купин — мальовниче село, відоме серед близьких і далеких сусідів найдавнішим (ще зовсім недавно дієвим) водяним млином. Ще у 2013 році він справно служив. На фасаді споруди над річкою Смотрич дві дати — 1455 і 1999. Зі статті видання "Наш Городок" ми дізнались трошки його історії, якої й ділимося з Вами:

— Перша дата — то рік будівництва млина, а друга — рік реконструкції, — пояснює літній мірошник Володимир Калатін. Аби розвіяти сумніви щодо того, чи виробничий об’єкт отакий давній, додає: «Водяні млини відомі ще від часів Київської Русі». Мовляв, оцей, Купинський, найдавніший лише тому, що вітри часу його обминули, не зруйнували. 

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою.

Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!

Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.

Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html

— Були дерев’яні колеса: велике і менше. І водою крутило ті колеса, та у 1949 замість них турбіну встановили. Я відкриваю регулятор і турбіна набирає обертів, — пояснює Володимир Федорович. Він не забув про те, як відбувався «процес заміни устаткування, хоча в оті часи інші люди у три зміни зерно на борошно мололи». І продовжив: «Добровський Антон, якого вже немає серед нас, говорив мені, що десь прочитав історію млина: пан запросив німців, платив їм, вони будували. А де Антон Добровський прочитав, то я не знаю». 

Факт, що кращого місця для млина, ніж оце, годі й знайти. «Ген там, вгорі, річка розходиться на два рукави, — показує рукою мірошник. — І далі тече тим рукавом до Дністра, а цим рукавом, бачите, повертається «назад», до Купина».  Для водяних млинів вибирали таке місце, де б на річці можна було зробити греблю, — виявляє прагматичний підхід до справи Володимир Калатін. Відтак звертає увагу на гідротехнічні споруди: «Біля мосту опуст є. Що то за опуст? Там — чотири заставки. Якщо багато води, то піднімають і опускають, аби вода не рвала греблю... А міст давній. Тут, поруч, ще один був. З дерева. На трьох «биках» стояв. Чуєте шум? Ага, то водоспад. І там, далі, був водоспад, але, кажуть, його дуже проривало. То пан запросив з Києва інженера. Той прибув, подивився і сказав, що треба зробити вихід води на тверду породу, тобто на камінь. Бачите, тут уздовж річища річки скрізь камінь...».

Риплять дерев’яні сходи, по яких ідемо до млина. В інтер’єрі — стовпи, на яких тримається споруда. «Подивіться на ці стовпи — скільки вони граней мають! По вісім! І на «подушки», якими ці стовпи стелю підпирають, зверніть увагу. Бачите, які фігурні. Колись уміли щось путнє зробити. Кажуть, що в них (у далеких предків. — М.В. ) не було інструментів. Я так думаю, що були в них інструменти», — мірошник милується виробами невідомих столярів, що «пережили» століття. Відтак робить зіставлення з пізнішим доробком столярів, зайнятих «вимушеною» реконструкцією: «Ну, ось поруч встановили дубові стовпи. Круглі. Це вже за колгоспного ладу. На те, щоб грані зробити, їм, мабуть, натхнення не вистачило... Вміли колись будувати! Тут колись, як мені говорили, і підлога фарбована була. Скільки ж то років минуло!.. Кажуть, що колись люди були темні, нічого не вміли, та тільки погляньте, як гарно зроблено. І розуму багато, і хисту немало у справу вкладено».

а цієї бляхи вже нема...

Літній мірошник показує на жорна: «З рухом вала обертається тільки верхнє жорно. А спідній камінь не рухається. Млин не такий примітивний, як дехто може собі уявити. Вальцьовий!». І показує на вальцьові верстати: «Погляньте, де зроблені — аж у Швейцарії!». І читає, що «там написано»: «Цюрих. Швейцарія. Даверіо. №11656... От тільки нічого не написано щодо того, в якому році цей верстат зроблено. А ось ці верстати вальцьові, кажуть, що німецькі. Ні номерів, ні адреси на них я не бачив. Один з них не працює». 

Висуває версію, що то вже у процесі вдосконалення виробництва борошна встановили ці верстати, яким, «може, років по 200 чи й усі 300...». Мовляв, час рікою пливе, то й відбувся перехід від разового мелення до пителя: «Що таке питель? Це і вищий, і перший, і другий ґатунок. Воно ж, зерно, «йде» на сортівник: грубше мелення — туди, тонший — сюди... Тут-таки й сито, на якому те мливо пересівається. Якість борошна, аби ви знали, залежить від сита і, звісно ж, від зерна...». 

Видавець Республіканський трест "УКРФОТО". Ціна 3 руб. 50 коп. м. Харків, 1950

Раритетні засоби виробництва мають певні характерні особливості. Вони дають добру поживу для роздумів, вражень і споминів про те, «що було, коли нас не було», а відтак — про те «що буде, коли нас не буде». Вони, ці мовчазні засоби, наче відправляють сигнали з минулого до нині сущих.

— Купин — давнє село, — мовить секретар сільської ради Олена Цвітлюк. — Свого часу працювали археологи, знайшли багато кам’яних знарядь праці, на лівому березі Смотрича виявили сліди поселення Черняхівської культури. Писані джерела з історії Купина сягають початку XV століття. Є дані, що у 1407 році литовський князь Ягайло подарував Купин чи то Богуславу, чи то Ярангу. Тоді Купин торгував з усім світом. Крам везли Смотричем до Дністра, а далі — Чорним морем. Купин не обминули ні Богдан Хмельницький, ні Устим Кармелюк.

На той час, коли Купин належав баронесі Марії фон Гильденбадт (кінець XIX — початок XX століття), «торгове місто Купин Кам’янецького повіту, центральної волості мало 50 крамниць, 6 гончарних заводів, цегельню, водяний млин». Були також аптека з приймальним покоєм, міністерське однокласне училище, волосне правління, сільський банк, міщанське правління, чайна з читальнею, попечительство про народну тверезість, 6 заїжджих дворів... Відтак почалася класова боротьба. Закінчилася тим, що із виробничих об’єктів до цих днів «дотягнув» тільки водяний млин. Що ж до новітньої історії Купина, то майбутнім дослідникам, либонь, доведеться констатувати: у кінці XX століття і на початку XXI століття село переживало не найкращий період. 

підіймемося до другого поверху

— Що було, те загуло. Працювали у три зміни, возили борошно на обмінний пункт, «назад» привозили зерно і знову мололи, відправляли, — пам’ятає 68-річний мірошник Володимир Калатін. — А тепер: три центнери всипав, воно цілий день тарахкає... Де ж люди візьмуть, щоб змолоти?! Був один орендар два роки, нічого не дав за паї. Бо начебто не вродило... Тепер другий прийшов. З Городка. Каже: хто взяв в оренду землю, той і млина взяв. Я ж — до нього: шукай молодого хлопця, щоб я його навчив, бо сам уже не буду робити. А він? «Поки що, — відповідає, — працюйте, а я когось знайду. Що заробите, те навпіл». За три місяці я заробив 400 гривень, відніс орендареві 200 гривень.

подивимось на млин зовні

Літній мірошник не забув про ті часи, коли все життя навколо млина цього колобродило. «Куди, куме, їдете?» — запитували. «До млина», — відповідали. «Звідки, куме, їдете»? «З млина», — чули. А як же тепер? — Вранці дивлюсь: хтось вікно розбив. Скла немає. То й целофаном затулив. Наступного ранку дивлюсь: хтось і целофан розірвав. А навіщо? Це ж людське, воно в селі завжди потрібне. Точно знаю: якби я млина залишив, то вже давно звідси все повиносили б. Не те що тільки побили б і розтрощили б. І вальцьових верстатів не було б — у металобрухт вивезли б. Але я тут, неподалік від млина, живу, то й наглядаю, підтримую його, як тільки можу, — розповідає про гостроту поточного моменту Володимир Калатін.

Три десятки років тому, коли колгоспне правління призначило його мірошником, наче заприсягнув, що охоронятиме цю реліквію, як кажуть, до останнього набою. Зажурений літній мірошник дослухається до води, що приводить у дію турбіну, відтак тихо мовить: «Вже не ті оберти, що були. Раніше центнер за годину можна було змолоти, не те що тепер... А щоб на питель зробити, треба те зерно 18 разів перепустити. Отакий, знаєте, технологічний процес. Усе старе, розбите. Чому той верстат вальцьовий не працює? Бо бронзи немає, щоб втулки зробити. Ніхто не дасть грошей, щоб бронзу купити. І пасів стало не вистачати... У нашому Купині ще один водяний млин є. Той, що збудований у 1904 році... Я і не пам’ятаю, коли там востаннє змололи. Все взялося мулом, занепадає...».

підвальний поверх — кажуть що тут були якісь то шкіряні майстерні, зараз тут сиро і порожньо

Йому шкода, що так сталося. Одначе не втрачає надії на ренесанс: «От тільки не знаю, коли це буде».

До речі, зерно на подільських землях зокрема здавна мололи на жорнах. Минули століття, аж поки люди не почали «запрягати» воду і вітер — будувати продуктивніші за цей ручний пристрій водяні млини, вітряки. Такі виробничі об’єкти довго служили людям чи не у кожному селі. Аж поки не почалася «електрифікація всієї країни». Тоді ж почали занепадати й малі гідроелектростанції. Одначе актуальні тепер пошуки альтернативних джерел енергії змушують згадати: нове — то добре забуте старе. Років 15 тому у Міцівцях Дунаєвецького району Володимир Гордань відновив роботу водяного млина. Зберігся вітряк у Гуті Славутського району. Кажуть, що майже такий, як у Пироговому. І то — не тільки історія виробничих відносин... Так було… У 2013-му… А зараз — тиша, все стоїть і мовчить та й не відомо, чи живий ще той старий мірошник. Нас до середини запустив дядько з міні ГЕС, який мав ключа. Щоб ми могли засняти цей старий, іржавий і на жаль, скоріше за все вже “мертвий” млин, напевно тільки для історії …

поглянемо з іншого боку

Джерело:

http://nashgorodok.km.ua/index.php/chudesa-horodochchyny/55-kupynskyi-mlyn

Якщо Ви маєте бажання, і найголовніше маєте на це можливість, то можете приєднатися до фінансування проєкту. Нам дуже приємна і дорога Ваша підтримка.

Княпаємо сюди ===> Посилання для надання фінансової допомоги на підтримку нашого проєкту: на експедиції та існування блогу та файлосховища.