Спадщина. Любар. Колишній Георгіївський монастир василіян. Експедиція 2018 року.

Любарський Свято-Георгіївський монастир — монастир, що існував на території с. Громада (колишнє Казенна Громада Любарського району Житомирської області) біля смт Любар (фактично в межах містечка) протягом 1604–1945 років з перервами. Чоловічий монастир біля Любара був заснований, очевидно, за підтримки князя Костянтина Василя Острозького. Є також інформація, що побудовою монастиря займалася невістка останнього, на той час удова князя Олександра Острозького Анна Острозька з Костків. Хоча, виходячи з того, що вона все життя була ревною католичкою, ця версія видається малоймовірною.

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою.

Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!

Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.

Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html

брама

В Острозькому літописці під 1604 роком записано: «начася монастир во граді Любартові святого великомученика Георгія благочастивим ігуменом Кирилом Константиновським, протом святих церквей і дозорцею повіту Волинського святих монастирей». Завершення будівельних робіт датують 1616 роком. У буремні часи Хмельниччини та Руїни монастир, імовірно, занепадає, адже 1666 року він був відновлений (точно невідомо, як єзуїтський чи православний) тогочасними володарями міста, князями Любомирськими. До нової обителі переселилися ченці Полонського Успенського монастиря. Фундатори наділили монастир великими маєтностями.

з тильної сторони

1702 року Любарський Свято-Георгіївський монастир «з'єднався з Апостольською столицею» — перейшов до унії. 1739 року монастир було інкорпоровано до Чину Святого Василія Великого. Любарський монастир перебував у підпорядкуванні керівництва Руської провінції Василіянського Чину. 1745 року на з'їзді в Дубно Любарський монастир був віднесений до категорії таких, що в злуці з іншими, були б спроможні утримати численнішу братію — принаймні 8–ох ченців. Там же було ухвалене рішення про прилучення до нього як приписних (філійних) Тригірського та Красногорського монастирів. Любарський монастир також володів монастирем в містечку Колодяжному.

Право на землю монастиря було офіційно передано ордену василіян і підтверджено грамотою власника Любара, князя Францішека Фердинанда Любомирського 1753 року. Василіяни розбудували монастир: у 1756 році звели дерев'яну церкву, в 1775 році — кам'яну, а 1776 — теплу в соборному Свято–Георгієвському храмі. Каталог 1776–1777 років між братією Любарського монастиря (всього 16 осіб) подає пароха та ще одного співробітника з Колодяжного, а також, капелана черниць у Полонному (очевидно — у Полонському монастирі).

вхід до сьогоденного навчального закладу

1779 року під час урядування Йосафата Охоцького був закладений кам'яний корпус монастиря; швець Павло Помажанський з дозволу ректора та за обов'язком надавання річного чиншу 54 злотих побудував на монастирських ґрунтах власним коштом будинок. Монастир протягом тривалого часу судився з любарськими євреями за землю. Під самим монастирем було розташоване єврейське кладовище, котре, відповідно, було причиною частих конфліктів між монастирем і єврейським кагалом. Слід відзначити, що в часи урядування настоятеля Антонія Тарнавського (1787) ченці таки виграли справу і кладовище знесли, що своєю чергою не покращило стосунки між ними та єврейською спільнотою. 1787 року в монастирі відбувалося урочисте прийняття короля Речі Посполитої Станіслава–Августа Понятовського.

Після включення Волині до складу Російської імперії, василіяни Любарського монастиря неодноразово зазнавали пожеж і переслідувань з боку православних, що належали до Волино–Житомирської єпархії Російської православної церкви. У квітні 1796 року любарський благочинний, налетів разом зі своїми священниками та солдатами на Любарський монастир і відібрав у василіян церкву. З 1800 року василіянська школа була перетворена на повітове училище на правах гімназії. В становленні цього навчального закладу неабияку роль відіграв візитатор (інспектор) шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній Тадеуш Чацький.

1839 року, після проведення Полоцького собору Руської греко-католицької церкви в межах Російської імперії, за результатами якого вся греко-католицька церква була насильно приєднана до Російської православної церкви. Відтоді знову став православним Любарський Георгіївський монастир. Передача монастиря російській церкві призвела до його занепаду. Ченців було вигнано з обителі. Бібліотеку вивезли до Києва, ботанічний сад занепав і був вирубаний для опалення монастирської бані. Любарський і Тригірський монастирі тимчасово використовувалися для ув'язнення тих уніатів, що відмовлялися приймати православ'я. Більшість давніх монастирських маєтностей було конфісковано й передано у розпорядження уряду.

Після того, як 1872 року від холери померли майже всі ченці, на початку 1873 року Любарський монастир був перетворений на жіночий (2–го класу), черниці переведені з переповнених Корецького й Городищенського жіночих монастирів. 1878 року сестри монастиря розпочали реставрацію приміщень. На 1880 рік було закінчено реставрацію соборної Свято–Георгіївської церкви, змуровано двоповерховий житловий корпус на 36 келій. 1890 року збудували кам'яну в'їзну браму. 1902 року було завершено спорудження нової кам'яної соборної церкви святого Георгія. Святинею обителі була чудотворна ікона св. Онуфрія, до якої здійснювалися прощі. Також, 1912 року архієпископ Волинський і житомирський Антоній передав монастиреві ікону св. Георгія та частину його мощей.

погляд з двору...

Протягом 1920-х років жіночий монастир займав дві будівлі, один храм, де звершував богослужіння один священик. Усі інші будівлі знаходились у розпорядженні дитячого містечка, де мешкала 351 особа (діти та персонал). Двоє черниць жили на території монастиря, а 34 черниці мандрували у межах Бердичівської округи. Монастир було закрито 1925[60] (за іншими даними — 1922) року. Впродовж 1936–1938 років був розібраний Свято–Георгіївський храм. Чернече життя тимчасово (1941–1944) відродилося під час окупації УРСР. Любарський жіночий монастир діяв ще на середину літа 1944 року. За місяць до капітуляції Німеччини, як видно з матеріалів особистого фонду П. Ходченка, монастир знову припинив свою діяльність.

Зі старих часів у Любарі збереглися будівлі храму та школи Свято–Георгіївського монастиря. В приміщеннях школи з 1963 року було відкрито навчальний заклад, який діє по сьогодні — СПТУ № 37, з 2004 року — Любарський професійний ліцей. Постановою Ради Міністрів Української РСР від 6 вересня 1979 року N 442 Будинок школи Василіянського монастиря XVIII ст. було включено до списку пам'яток архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави за номером 1102.

Інші приміщення монастиря вціліли і використовувалися для розміщення різних установ: адміністративних, кінотеатру, дитячого будинку. В'їзна брама була переобладнана на краєзнавчий музей. Після проголошення незалежності України, в'їзна брама (колишній музей) переобладнується на приймальню управління соціального захисту, частину приміщень займають Любарський ліцей (там розміщені клуб, їдальня, класи), районна друкарня, та швейна фабрика «Лілея».

Наполеон Орда

Пам'ятники містобудування та архітектури УРСР. - К.: Будівельник, 1985

Фото зі статті Д. Я. Вортмана 2009 року у resource.history.org.ua

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Любарський_Свято-Георгіївський_монастир

https://surl.li/axmuqs

https://www.pslava.info/LjubarSmt_MonVasylijan_Ljubar2,322106.html

Якщо Ви маєте бажання, і найголовніше маєте на це можливість, то можете приєднатися до фінансування проєкту. Нам дуже приємна і дорога Ваша підтримка.

Княпаємо сюди ===> Посилання для надання фінансової допомоги на підтримку нашого проєкту: на експедиції та існування блогу та файлосховища.